Форум Василь Кондрат

Розділ «Доброчинці в лихоліття Голодомору» з книги «Людяність у нелюдяний час» (упорядники — Володимир Тиліщак та Вікторія Яременко) (готується до друку)

Бабенко Андрій,

с. Тагран Володарського району Київської області.

Наприкінці лютого 1933 року допомагав голові колгоспу П. Соловею організувати громадське харчування у селі. На той час увесь хліб з колгоспної комори вже вивезли, лишився тільки насіннєвий фонд. Для того, щоб годувати ще живих селян, голова колгоспу П. Соловей разом із Андрієм Бабенком та Петром Бесарабом таємно брали зерно із цього фонду та мололи його. З борошна готували ріденьке вариво — «линду», якою годували колгоспників та дітей у школі. Рішучі дії голови та його помічників врятували село від голодної смерті.

Свідчення Овдіюк (Шевчук) Олександри Іванівни.

Бабенко Іван Федорович,

с. Новомиколаївка Іванівського району Херсонської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу. У 1933 році, незважаючи на заборону влади, скосив жито та таємно роздав зерно опухлим з голоду селянам, чим врятував життя багатьом односельцям.

Свідчення Горілова Василя Миколайовича.

Бабаченко Данило Митрофанович,

с. Новогригорівка Новобузького району Миколаївської області.

Допоміг вижити сім’ї Лихошерст Олександри Єфремівни, у якої буксирна бригада забрала з хати усе. Данило Бабаченко носив Олександрі та її чоловіку «жменями ячмінь».

Свідчення Лихошерст Олександри Єфремівни.

Бабошко Оверко,

с. Новопетрівка Білозерського району Запорізької області.

Протягом 1932—1933 рр., незважаючи на скрутне становище власної родини, допомагав продуктами тим, хто голодував.

Свідчення Войтенко Євдокії Юхимівни.

Бевз Тихон Савович із дружиною Ксенією,

с. Виноградівка Веселинівського району Миколаївської області.

Під час Голодомору допомогли вижити Ганжі Ганні Фотіївні та двом її сестрам, батьки яких померли. Приносили дітям молоко, квасолю, крупи.

Свідчення Ганжі Ганни Фотіївни.

Балакшей Іван,

с. Щербані Вознесенського району Миколаївської області.

У 1932—1933 рр. працював комірником місцевого колгоспу. Допоміг вижити сім’ї сусідів, зокрема, Феофанії Щербець та її батькові. Інші члени родини Феофанії (мати, брати і сестри) померли з голоду. І. Балакшей таємно приносив сусідам дерть, макуху. Саме це врятувало їх від смерті.

Свідчення Щербець Феофанії Іванівни.

Баран Андрій Юхимович,

1910 р.н., с. Велика Мечетня Балтського повіту Подільської губернії (нині Кривоозерського району Миколаївської області).

Впродовж 1930—1932 рр. працював рахівником колгоспу «Шлях пролетарія» Великомечетнянської сільської ради.

Для порятунку односельців від голоду намагався приховати частину зібраного врожаю від хлібозаготівлі. У грудні 1932 року виключений з колгоспу як син куркуля та заарештований за намагання приховати у колгоспній коморі 500 пудів зерна для подальшої роздачі колгоспникам. Обвинувачувався також у тому, що у серпні 1932 року на загальних зборах колгоспників закликав не приймати хлібозаготівельний план, доводив його нереальність і заявляв про неминучість голоду.

Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 11.01.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі строком на 3 роки. Реабілітований 17 квітня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 106—107.

Баркар (ім’я, по-батькові не відомі).

Під час Голодомору врятував життя дитині — сироті (матері Крижанівських Феодосія і Дарії). Після смерті батьків він забрав її у свою сім’ю, де вже було восьмеро дітей. Також самостійно або через учителів попереджав односельців про можливі обшуки.

Свідчення Крижанівських Феодосія і Дарії.

Бесараб Петро,

с. Тагран Володарського району Київської області.

Наприкінці лютого 1933 року допомагав голові колгоспу П. Соловею організувати громадське харчування у селі. (Див. довідку про Бабенка Андрія).

Свідчення Овдіюк (Шевчук) Олександри Іванівни.

Бігота Параскева Олександрівна,

смт. Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У 1932 — 1933 роках підгодовувала дітей односельців продуктами з пайка, який отримував її чоловік, передавала харчі сусідам і цим допомогла вижити сім’ям Павловських та Коваленків.

Свідчення Бойко (Павловської) Надії Макарівни // Груба М. Підтримка ціною в життя. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 25—26.

Богородицький (ім’я, по-батькові невідомі),

с. Констянтинівка Арбузинського району Миколаївської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу «Жовтнева революція». Влітку 1933 року для порятунку селян від голоду, спільно з членами управи колгоспу заступником голови Мар’яновим та комірником Малишем (імена і по-батькові невідомі), організували покіс 0,45 га посіву жита. Обмолочене зерно роздали колгоспникам.

За вчинені дії голова та члени управи колгоспу постановою Арбузинського райкому КП(б)У від 17 липня 1933 року були виключені з кандидатів до партії та засуджені.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 87—88.

Богуцький Матвій Климентійович,

1898 р. н., с. Миколаївка Нижньосірогозького району Дніпропетровської області.

У 1930 році став головою колгоспу «Сівач», пізніше очолював колгосп «Перше травня». Організував перший у районі притулок для сиріт, чим врятував від голодної смерті дітей розкуркулених і засуджених селян с. Миколаївки, зокрема Єфросинію і Поліну Савіцьких.

Свідчення Савіцької Єфросинії Іванівни // Груба М. Підтримка ціною в життя. — Велика Лепетиха, 2009. — С. 12.

Матвій Богуцький

Бойко Іван,

с. Помічна Новоукраїнського району Кіровоградської області.

У 1933 році — голова колгоспу «Ленінський переселенець». З метою порятунку односельців від голоду, «замість боротьби та мобілізації колгоспників свого колгоспу на виконання рішення ЦК і РНК про здачу хліба державі, вирішив раніше нагодувати колгоспників та інших робітників».

23 липня 1933 р. за розпорядженням голови колгоспу обмолотили 3,54 центнери жита. Зерно роздали колгоспникам, а також організували громадське харчування. За такі дії Іван Бойко зазнав партійних та судових переслідувань.

Звернення начальника політвідділу Помічнянської МТС… // Безкровна війна. Мовою архівних документів про голод 1921—1923 рр. Збірник документів і матеріалів. Кіровоград, 2003. — С. 159.

Боцман Пилип Макарович,

1897 р. н., смт. Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області.

У листопаді — грудні 1932 року, перебуваючи на посаді голови артілі «Декабрист», роздав зерно членам артілі, за що був виключений з партії. Не зважаючи на це та на прямі розпорядження про припинення авансування, видав додатково ще 92 центнери кукурудзи. Комісія ЦК КП(б)У по чистці партосередків при колгоспі ім. Петровського Дніпрянської сільради Великолепетиського району 24 грудня 1932 року віддала П.М. Боцмана під суд.

ДАХО. — Ф. П-104. — Оп. 1-а. — Спр. 214.

Бурлаченко Федір Іванович,

1889 р.н., с. Михайлівка Херсонського повіту Херсонської губернії.

На 1932 р. проживав у с. Суворівка Новоодеського району сучасної Миколаївської області та був головою колгоспу «Вперед до праці». Восени 1932 року вживав заходів для порятунку колгоспників від голоду. Зокрема, за матеріалами слідства, домігся вилучення 86 гектарів посівів ячменю з плану хлібоздачі. Зібране з цієї посівної площі зерно та 70 центнерів посліду, у якому було зерно, роздав колгоспникам. Також при обмолоті допустив пуск зерна у полову та солому і таким способом зберіг його для села.

Арештований 2 січня 1933 року Новоодеським районним відділом ДПУ УСРР. 15 січня 1933 р. постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР засуджений до ув’язнення у концтаборі терміном на 10 років. Подальша доля невідома. Реабілітований 12 травня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 130.

Винник Ларіон,

с. Придніпровське (Мойсинці) Чорнобаївського району Черкаської області.

У роки Голодомору — голова колгоспу «Нове життя». Щоб допомогти людям вижити, видавав з колгоспної комори відходи зерна разом з лузгою і сміттям, з яких у селі пекли оладки. Врятував сім’ю Степана Біди, виписавши для них 2 пуди зерна.

Свідчення Біди Івана Степановича.

Винокур (ім’я, по-батькові не відомі),

смт. Базалія Теофіпольського району Хмельницької області.

Кравець. У роки Голодомору допоміг вижити Ганні, Ліді, Марії та Василю Писарукам, дітям розкуркуленого односельця Писарука Омельяна Маркевича, якого засудили до трьохрічного ув’язнення. Четверо дітей залишились жити у бабусиному хліві. Єврей Винокур допомагав дітям одягом та харчами, завдяки чому діти не померли з голоду.

Свідчення Писарук Ганни Омелянівни.

Вільчинська Мокрина,

с. Тимкове Кодимського району Одеської області.

Під час Голодомору ділилась молоком та харчами з сусідами, чим допомогла вижити Кравчук Надії Сергіївні та її сестрам і батькам.

Свідчення Кравчук Надії Сергіївни.

Волошина Євдокія,

с. Бендзарі Балтського району Одеської області.

Допомогла вижити сусідам — сім’ї Сарафанюка Івана Дем’яновича, який мав трьох дітей. Незважаючи на те, що у Євдокії Волошиної було дві доньки, вона ділилась останніми харчами з сусідами. Завдячуючи цій допомозі вони вижили.

Свідчення Сарафанюка Якова Івановича.

Вонберг Арон,

с. Кримка Первомайського району Миколаївської області.

У 1932—1933 роках очолював комуну інвалідів. Забезпечив харчування членів комуни. Дорослим видавав по 400 гр. хліба, дітям — по 200 гр. хліба щодня. Окрім цього, організовував харчування для тих, хто приходив до комуни у пошуках їжі.

Свідчення Бакшанського Пилипа Дем’яновича.

Гайдамака Марія,

с. Топилівка Чигиринського району Черкаської області.

У роки Голодомору допомогла вижити Ганні Чупис, її сестрі Марії та їхній сліпій матері, що опухли з голоду.

Свідчення Чупис Ганни Миколаївни.

Гаса Йосип та його дружина (ім’я не відоме).

У 1933 році врятували від голодної смерті Варвару Картаву, яка після смерті матері залишилась сиротою. Сім’я Йосипа Гаси прийняла сироту, що у пошуках їжі прийшла із сусіднього села, ділились із нею останніми крихтами. У його сім’ї дівчина прожила чотири роки.

Свідчення Картавої Катерини Іванівни.

Герасимчук Михайло,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

У роки Голодомору працював завгоспом місцевого колгоспу. Улітку 1933 року, коли достигав новий врожай, правління місцевого колгоспу вирішило змолоти 130 пудів зерна, щоб підтримати голодуючих колгоспників. Залежно від кількості людей у сім’ї видавали 2—3 пуди борошна. За вчинені дії членів правління та ревізійної комісії колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. М. Герасимчука разом із головою ревізійної комісії М. Шкуріним та членом комісії І. Козієм засудили до розстрілу. Після апеляції розстріл було замінено на 10 років тюремного ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А. Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор. — Вінниця, 2008. — С. 407— 408.

Гирич Іван Калинович та його дружина (ім’я не відоме),

х. Авраменків (нині — с. Авраменкове) Смілівського (нині — Роменського) району Сумської області.

Врятували від голодної смерті Катерину Картаву (1922 р. н.), яка після смерті матері залишилась сиротою. Сім’я Гиричів прийняла сироту, яка прийшла з сусіднього села, ділилися з нею їжею.

Свідчення Картавої Катерини Іванівни.

Гончаренко Василь,

с. Калантаєво Новобузького району Миколаївської області.

У роки Голодомору — активіст, секретар райкому комсомолу. Допоміг вижити сім’ї сестер Лисенко Ірини Петрівни та Ратушної Віри Петрівни. Дізнавшись про донос на батька Ірини і Віри, який виміняв за власні військові нагороди кілька мішків зерна, Василь Гончаренко напередодні обшуку попередив його. Порадив зерно сховати. Наступного дня, прийшовши разом із буксирною бригадою, Гончаренко зробив усе для того, щоб приховане зерно не було знайдене.

Свідчення Лисенко Ірини Петрівни та Ратушної Віри Петрівни.

Гребінник Трохим, Гребінник Анастасія,

с. Білогорілка Лохвицького району Полтавської області.

У 1933 році допомогли вижити 13-річній Солосі Личко та її матері. Батько Солохи та брат Григорій померли з голоду, залишилось четверо малолітніх дітей. Щоб допомогти сиротам, Трохим та Настя, які проживали у сусідньому хуторі Зірки, забрали до себе одну дитину. Гребінники ділились із Солохою останнім, як могли допомагали продуктами і її матері та іншим дітям. Завдяки цій допомозі сім’я Личко врятувалися від голодної смерті.

Свідчення Бойко (Личко) Солохи Родіонівни.

Грінченко Марфа Федорівна,

смт. Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області.

Під час Голодомору допомогла вижити дітям — братам Мишкові та Іванкові Сіленкам. Хлопці, що залишилися без батьків, приходили до Марфи Грінченко, яка їх годувала.

Свідчення Грінченко Килини Іларіонівни.

Гринченко Григорій Миколайович,

1889 р. н., с. Новосевастополь Херсонського повіту (нині село в Березнегуватському районі Миколаївської області).

Проживав у с. Тетянівка Снігурівського району тепер Миколаївської області. У 1932 році обраний головою місцевого колгоспу «Червоний степ». Наприкінці 1932 року намагався врятувати колгоспників від голоду. Зокрема, роздав 50 пудів пшениці багатодітним сім’ям, а також забезпечив видачу колгоспникам на трудодні більше зерна, ніж було передбачено.

Заарештований 16 січня 1933 року Снігурівським районним відділом ДПУ УСРР. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 07.02.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі строком на 3 роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 9 серпня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 168.

Гриценко Микола Митрофанович та Гриценко Антоніна Петрівна,

с. Дніпровка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

У 1932—1933 роках допомагали вижити сім’ї Михайла Миколайовича Фалієва, у якій було семеро дітей. Микола Гриценко та його дружина приносили для дітей овочі та крупи, чим врятували їх від голодної смерті.

Свідчення Фалілєєва Павла Михайловича.

Гуменюк Савка та Гуменюк Юстя,

с. Попівці Волочиського району Хмельницької області.

У роки Голодомору сім’я Гуменюків допомагали тим людям, які голодували. Ділились із ними своїми запасами: картоплею, мукою, хлібом. Дякуючи подружжю, змогли вижити Ющук Анастасія Андріївна та «багато інших людей».

Свідчення Ющук Анастасії Андріївни.

Дзюбич Параска,

с. Плоске Балтського району Одеської області.

Допомогла вижити сусідам. У голодні роки утримувала корову. Попри те, що мала власну сім’ю і п’ятеро дітей, ділилась молоком із голодними односельцями. Врятувала від смерті дітей сусідки Степаниди (прізвище невідоме).

Свідчення Киківської Марії Матвіївни.

Дробот Яків Олександрович,

1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У 1930-х роках працював головою колгоспу «Незаможник». Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали го¬лові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців — буксирну бригаду вигнав із села.

Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу.

У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. У 1943 році розстріляний нацистами.

Черкаський край. — 1993. — 16 жовтня.

Яків Дробот

Дудник Іван,

Григорівська сільрада м. Запоріжжя.

У 1932 році — голова колгоспу «Комунаровець» Григорівської сільради. Для порятунку від голоду видав колгоспникам натуральні аванси вищі, ніж передбачалось постановами уряду. Неодноразово заявляв, що треба раніше забезпечити потреби колгоспників, а що залишиться — здати державі. Зокрема, на партзборах заявив: «Якщо ми виконаємо план хлібозаготівель, колгоспники залишаться без хліба».

Наприкінці 1932 — на початку 1933 року знятий з посади голови колгоспу.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні. Запорізька область. — Запоріжжя, 2008. — С. 721.

Ємець Макар Никифорович,

1914 р. н., с. Федорівка Карлівського району Полтавської області.

Допоміг вижити багатьом односельцям. Зокрема, врятував сім’ю Швеця Миколи Трифоновича. Їхній батько закопав мішок пшениці біля клуні, а Макар Ємець почув, як сусід доносив про це активістам і попередив Швеців, які встигли переховати зерно та годували ним інших. Також поділився своїми, заробленими на трудодні, продуктами з Оксаною Онисіївною Ляпотою, у якої вкрали видане на трудодні борощно. Ділився харчами з дітьми односельців.

Свідчення Ляпоти Оксани Онисіївни.

Єфремов Павло Прокопович,

1893 р. н., с. Володимирівка Новобузького району Миколаївської області.

У 1932 році був головою місцевого колгоспу «Шлях незаможника».

Для допомоги колгоспникам, що голодували, наприкінці 1932 року організував видачу зерна. 2 січня 1933 року його арештували за «опір хлібозаготівлям, розбазарювання зерна». Слідчі звинувачували його й у тому, що при обговоренні плану хлібозаготівель доводив його нереальність.

Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 15.01.1933 р. засуджений до ув’язнення у концтаборі терміном на 10 років. Звільнений у 1935 році. Реабілітований 9 червня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 39; 191.

Задорожнюк Олександр Іванович,

1902 р.н., с. Маринівка Ананьївського району Одеської області.

У 1932 році був головою сільської ради у рідному селі. Під час обговорення плану хлібозаготівель провів загальні збори, на яких прийнято рішення про нереальність планів та необхідність спочатку забезпечити прожитковий мінімум колгоспникам. Восени і на початку зими 1932 року вживав заходів для розподілу зерна між селянами. За ці дії 30 грудня 1932 року був виключений з партії та заарештований Доманівським районним відділом ДПУ УСРР. Звинувачений у проведенні антирадянської агітації та «розбазарюванні» зерна. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 13.04.1933 року умовно засуджений до виселення у Північний край терміном на три роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 13 вересня 1990 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 197—198.

Заплюсвічка Василь Миколайович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

У роки Голодомору працював мірошником колгоспного млина. За наказом керівництва колгоспу вночі змолотив зерно, а вже вранці колгоспникам видали по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через декілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба та без суду і слідства відправили їх у концентраційні табори Мурманська і Сахаліну, звідки Василь Миколайович не повернувся.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Зарецький (ім’я, по батькові невідоме),

с. Обіточне Бердянського району Запорізької області.

У 1932—1933 рр. — голова колгоспу «Ударники моря». Таємно дозволив роздати улов риби тим, хто потребував. Згідно зі свідченнями мешканців села голову колгоспу репресували.

Свідчення Шаповалової Марії Данилівни.

Злоцький Трохим Арсентійович,

1901 р.н., с. Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області.

Трохим Арсентійович працював головою артілі ім. Петровського. Восени 1932 року наказав роздати колгоспникам 126 центнерів зерна. Під час обмолоту закликав селян залишати зерно у соломі та полові: «Все рівно заберуть хліб, — а ми весною полову перевіємо і будемо мати, що їсти».

Дніпропетровським обласним відділом ДПУ звинувачений у саботажі хлібопоставок. 17 січня 1933 року справу Злоцького направили на розгляд Судової Трійки при Колегії ДПУ УСРР із визначенням покарання — «ув’язнення у концтаборі терміном на 5 років».

Херсонщина. Голодомор. 1932—1933: Збірник документів / Державний архів Херсонської області. — Херсон, 2008. — С. 103—104.

Значківський (ім’я, по-батькові не відомі),

с. Мойсинці (сучасне с. Придніпровське) Чорнобаївського району Черкаської області.

Працював у селі лікарем. Допоміг вижити сім’ї Параски Тимофіївни Гам’янін та іншим людям у селі.

Свідчення Гам’янін Параски Тимофіївни.

Іванова Мотря Дем’янівна,

1895 р. н., с. Бахмач Чернігівської області.

За спогадами сина, Мотря Дем’янівна Іванова, дізнавшись, що на Бахмачі — Пасажирському люди помирають з голоду, почала варити мамалигу з кукурудзяного борошна і носила її на станцію людям.

Спогад Іванова Василя Максимовича.

Івчук Василь Якович,

1904 р. н., с. Дударків Бориспільського району Київської області.

До 1938 р. — директор Дударківської школи. Коли у селі почався голод, Василь Якович організував у школі харчування для дітей усіх класів. Для забезпечення додаткового харчування, директор школи домовився з керівництвом сусіднього м’ясокомбінату, щоб учні після уроків виходили на прополювання сільськогосподарських культур. Платою за виконану роботу став черпак юшки. У такий спосіб директор школи урятував протягом 1933 року усіх дітей шкільного віку села Дударкова від голодної смерті.

17 травня 1938 року Івчука заарештували та звинуватили у членстві в польській диверсійній шпигунській контрреволюційно-повстанської організації. 28 вересня 1938 року «трійкою» при Київському обласному управлінні НКВС йому оголосили найвищу міру покарання розстріл. Василь Якович посмертно реабілітований 1958 року.

21 листопада 2007 року Указом Президента України за героїзм і самовідданість, виявлені під час порятунку життя школярів у 1932—1933 роках, Василю Яковичу Івчуку присвоєно звання Герой України (посмертно).

Охріменко Г. Директор школи рятував дітей від голодної смерті // Українське слово. — 2005. — 20—26 липня.

Василь Івчук

Ігнатенко Микола Якович,

с. Осипове ІІ Новопсковського району Луганської області.

Микола Якович перебував на посаді голови колгоспу «Червона Україна». У 1933 році врятував від голодної смерті сім’ю Білянської Олександри Яківни, видавши її батькові мішок квасолі. Завдяки цій допомозі Олександра, її батько та брат Михайло змогли вижити.

Свідчення Білянської Олександри Яківни.

Іпатенко Федот Савелійович,

1899 р.н., с. Спиридонівка Кашперівської сільської ради Новоодеського району Миколаївської області.

У роки Голодомору був головою колгоспу ім. Сталіна. Для порятунку селян роздав 350 пудів зерна колгоспникам, а також іншим мешканцям села: лікарю, вчителям. За ці дії 13 січня 1933 року був арештований Новоодеським районним відділом ДПУ УСРР. Звинувачений у «розбазарюванні хліба». Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 07.02.1933 року засуджений до виселення у Північний край терміном на три роки. Подальша доля невідома. Реабілітований 30 жовтня 1989 р.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 211—212.

Кальченко Олекса,

с. Шестеринці Лисянського району Черкаської області.

Працював колгоспним сторожем. На відміну від інших об’їждчиків, дозволяв голодним односельцям збирати колоски на колгоспних полях.

Свідчення Півленко Олени Матвіївни.

Каменська Фекла Іванівна,

1888 р. н., с. Маринівка Доманівського району Миколаївської області.

Під час Голодомору врятувала життя хлопчику-сироті Сергію Прокопенку, батьки якого померли з голоду. У пошуках порятунку він прийшов із х. Веселики до с. Маринівки. Фекла Іванівна, яка й сама голодувала, взяла його до себе, ділилася з дитиною останнім. Завдяки людяності Каменської Фекли Іванівни хлопець вижив.

Свідчення Іваніченко Марії Данилівни.

Каретін Олексій,

с. Новосафронівка Новоодеського району Миколаївської області.

Під час лихоліття допоміг вижити Медведенко Євгенії та її сестрі, що залишились без батька. Олексій Каретін ділився з дітьми своїм пайком, який отримував у колгоспі. Весною підгодовував дівчат рибою.

Свідчення Черевченко (Медведенко) Євгенії Тарасівни.

Картава Іван Єлизарович,

с.м.т. Березнегувате Березнегуватського району Миколаївської області.

Працював лікарем у Березнегуватській лікарні. Врятував від голодної смерті Черевань (Грінченко) Килину Іларіонівну. Побачивши її, восьмирічну дівчинку, виснажену і з опухлими від голоду ногами, поклав у лікарню та годував. Також допоміг вижити іншим хворим, продовжуючи їм перебування у лікарні, де надавалося харчування. Ділився з хворими харчами з власного пайка.

Свідчення Грінченко Килини Іларіонівни.

Іван Картава

Кащук Григорій,

смт. Базалія Теофіпольського району Хмельницької області.

Швець. У роки Голодомору допоміг вижити Ганні, Ліді, Марії та Василю Писарукам, дітям розкуркуленого односельця Писарука Омеляна Маркевича, якого засудили до трьохрічного ув’язнення. Четверо дітей залишились жити у бабусиному хліві. Григорій Кащук допомагав дітям взуттям та продуктами, завдяки чому діти не померли з голоду.

Свідчення Писарук Ганни Омелянівни.

Квач Маланка Зіновіївна,

с. Чернече Балтського району Одеської області.

Під час Голодомору допомагала виживати сусідам: ділилась молоком власної корови.

Свідчення Марченко Ганни Іванівни.

Квітка Андрій Іванович,

1898 р.н., с. Богодухівка Чорнобаївського району Черкаської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Влітку 1933 року для порятунку односельців вирішив скосити декілька десятин пшениці. Рішення підтримали на зборах. Людям видали по 3 кілограми зерна. За доносом невідомого Андрія Івановича Квітку засудили до 15 років таборів за шкідництво. Судимість відбував в Омську. В 1941 році загинув під Харковом, перебуваючи в Червоній армії.

21 листопада 2008 року за порятунок односельців від голодної смерті нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).

Матеріали Чорнобаївського районного краєзнавчого музею.

Кислян Палагія,

с. Бендзарі Балтського району Одеської області.

Дружина голови сільської ради. Допомогла вижити Ніні та Марії, а також їхній матері, які після смерті батька залишилися без годувальника. Таємно від чоловіка брала з дому продукти та носила сиротам. Окрім цього, попередила селян про майбутні обшуки та виселення.

Свідчення Рябушенко (Струсевич) Ніни Василівни.

Кистерний Яків Петрович,

с.Хотіївка Семенівського району Чернігівської області.

У роки Голодомору працював головою колгоспу «Доброволець». У 1933 р. організував притулок для дітей-сиріт. Особисто звозив дітей, батьки яких померли з голоду, у притулок і надавав їм усіляку допомогу.

Свідчення Безручко (Кистерної) Олени Яківни, Баланчук (Мирошник) Марії Прохорівни.

Яків Кистерний

Клименко Василь Юхимович,

с. Олександрівка Пирятинського району Полтавської області.

Перебував на посаді голови колгоспу. Протягом 1932—1933 рр. разом із головою сільради Петром Харченком врятував більшість односельців від голодної смерті. Восени 1932 року керівники роздали колгоспникам зерно на трудодні, організували в селі громадське харчування. На кожній бригаді та у центрі села створили громадські кухні, де щодня варили затірку. Наприкінці зими 1932—1933 року, коли будь-які запаси їжі в селі закінчилися, голова колгоспу вивів свою власну корову, наказав її забити, а з цього м’яса готували страви для селян.

Тих людей, які найбільше потребували їжі, представників сімей, де були малі діти, голова колгоспу направляв на роботу в Чорний Хутір (нині — село Вікторія) там було організовано радгосп і видавали хлібний пайок.

Василь Юхимович врятував від голодної смерті матір Михайла Степановича Приймака.

У 2008 році на честь В. Ю. Клименка та П. П. Харченка у селі Олександрівка вдячні земляки відкрили меморіальну дошку.

Свідчення Приймака Михайла Степановича.

Відкриття меморіальної дошки Василю Клименку та Петру Харченку

Клименко Павло Гордійович,

с. Радивонівка Великобагачанського району Полтавської області.

У 1933 році витягнув із ями, у яку скидали тіла померлих з голоду, ще живого незнайомого чоловіка. Павло Клименко поділився із незнайомцем своїми харчами, забрав його додому, виходив, врятував від смерті.

Свідчення Дзюбенка Михайла Григоровича.

Кобельник Степан та Кобельник Марія,

с. Завалійки Волочиського району Хмельницької області.

Під час Голодомору допомогли вижити сім’ї Калини Тимофійовича та Параньки Іванівни Мудь, котрі виховували п’ятьох дітей. Кобельники ділилися з сусідами останніми запасами. Дякуючи цій допомозі багатодітна сім’я змогла вижити.

Свідчення Мудь Леоніди Калинівни.

Ковальчук Григорій Минович,

1894 р. н., с. Висулька Снігурівського району Миколаївської області.

У 1932 році — заступник голови Висуньської сільської ради. Організовував роздачу хліба селянам. За ці дії 28.12.1932 року заарештований. Постановою Особливої наради при колегії ДПУ УСРР від 19.04.1933 року із звинуваченням у зриві плану хлібозаготівлі засуджений до ув’язнення в концтаборі терміном на 3 роки. Реабілітований 31 червня 1989 року.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 223.

Козій Йосип Сидорович,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

Працював головою колгоспу. Голодною весною 1933 року розпорядився, щоб все зерно, яке лишилося у коморі, змолотли для порятунку людей. Улітку 1933 року, коли достигав новий врожай, правління колгоспу прийняло рішення змолоти 130 пудів зерна для підтримки голодних колгоспників. Залежно від кількості людей у сім’ї селянам видавали 2—3 пуди борошна.

За вчинені дії голову колгоспу звинуватили у розкраданні колгоспного хліба та репресували. Йосип Козій був засуджений до 10 років ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А.Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор. — Вінниця, 2008. — С. 407—408.

Козій Іван,

с. Шпиків Шаргородського району Вінницької області.

У 1932—1933 рр. входив до ревізійної комісії місцевого колгоспу. Влітку 1933 року правління колгоспу прийняло рішення змолоти 130 пудів зерна для голодних селян. За звинуваченням у розкраданні колгоспного хліба І. Козія разом із головою ревізійної комісії М. Шкуріним засудили до розстрілу, який після апеляції замінили на 10 років тюремного ув’язнення.

Свідчення Дорофея Пікула // Нагребецький А. Н. Трагедія мого краю: Етапи «великого» шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор. — Вінниця, 2008. — С. 407—408.

Козоріз Й.,

с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У роки Голодомору працював бригадиром місцевого колгоспу. Врятував від голодної смерті одинадцять дітей. Попри те, що у його сім’ї росло шестеро власних дітей, узяв до себе ще одинадцять сиріт та виходив їх. Ділився чим міг і з іншими дітьми села.

Дяченко С. Страшный месяц Пухкутень // Огонек. — 1989. — № 27. — С. 25.

Колесниченко Сидір Тимофійович,

1898 р. н., с. Мар’янівка Арбузинського району Миколаївської області.

У 1932 році — голова артелі ім. Ворошилова села Полянка Мар’янівської сільської ради.

Наприкінці цього ж року відмовився вивозити з колгоспу останні залишки зерна (100 центнерів). Також в рахунок натуральної оплати роздав колгоспникам 24 центнери зерна замість передбачених приписами 15. На вимогу вивезти зерно, публічно заявив: «Ви хочете колгоспників залишити голодними як у минулому році. Тепер план удвічі більший, ніж тоді. Якщо ми вас будемо слухати, то залишимось без хліба».

За ці дії 2 січня 1933 року заарештований. Рішенням судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 15.01.1933 року зі звинуваченням у зриві плану хлібозаготівлі, організації саботажу в обмолоті хліба засуджений до ув’язнення в концтаборі терміном на 5 років. У 1935 році достроково звільнений. Реабілітований 12 червня 1989 року.

Трагедія століття: голодомор 1932—1933 років на Миколаївщині. — Миколаїв, 2003. — С. 225.

Колот Кузьма Петрович,

с. Шумили Лебединського району Сумської області.

Перебував на посаді голови місцевого колгоспу «Нове життя». Щоб якось полегшити становище односельців, наказав мірошнику Василю Заплюсвічці вночі змолотити зерно, незважаючи на те, що всі комори та млини було опломбовано. Вже вранці селяни одержали по 1 кілограмові борошна на кожного члена сім’ї. Через декілька годин працівники НКВС заарештували всіх причетних до видачі хліба та відправили їх у концентраційні табори Мурманська й Сахаліну.

Життя Лебединщини. — 2002. — 27 липня.

Коляновська Ганна,

с. Удріївка Дунаєвецького району Хмельницької області.

Під час Голодомору допомогла вижити сім’ї сестри, ділилась із ними продуктами та молоком від корови.

Свідчення Кліпак Антоніни Андріївни.

Косак Володимир Олександрович (1881—1969),

с. Шарівка, Ярмолинецького району Хмельницької області.

У 1931—1933 роках директор місцевого радгоспу. Восени 1932 року під час хлібозаготівельної кампанії організував роздачу зібраного врожаю працівникам радгоспу в якості натуральної оплати. Надавав допомогу сім’ям овочами та іншими продуктами з радгоспівських запасів.

За свідченнями очевидців, за самовільну роздачу харчів Володимира Косака на початку 1933 року звільнили з посади директора радгоспу та виключили з партії.

Свідчення Степанишиної Євгенії Аркадіївни, Глеги Бориса Івановича, Папуги Віри Валентинівни, Мировської Ніни Михайлівни, Халаменди Ганни Тимофіївни, Попович Аделії Іванівни та ін.

Володимир Косак

Косарев Іван Харитонович,

с. Катеринівка Великолепетиського

Василь Кондрат Тема: Голодомор-геноцид 1932-1933 років

Річниця пам'яті про трагедію голодомору 1932-1933 років

Ще один рік відділяє нас від тих страшних часів. Часів, коли діти вмирали на очах посивілих від горя батьків, коли вмирали батьки, коли диявольська нечисть потирала руки від радості знищення. У цих мирних і трудолюбивих українських селян не було виходу. Оточені кордонами смерті, позбавлені їжі, вони помирали важко і мученицьки. Покруч більшовицького тероризму і традиційно україножерного російського шовінізму справляла жнива смерті українців.

Зараз і одні, і другі все заперечують. Їхні ниці душі шукають прихистку у брехні та підлості. Вони не змінилися. У своєму заскорузлому людиноненависницві вони не здатні вчитися. Імперія зла змінює лише форму.

Нам завжди бракуватиме тих землеробів і робітників, політиків і поетів, учених і письменників, інженерів і учителів, геніїв, які залишилися лежати навічно в цій чорній від скорботи українській землі. Ми завжди пам'ятатимемо про них. Наша скорбота і пам'ять повинні стати запорукою нашої єдності і нашою пересторогою нелюдам.

Громадянине України і гостю, мандрівче, зупинися на хвилину там, де застане тебе цей День Пам'яті, помолися за душі невинно убієнних голодом, щоби така трагедія ніколи не повторювалася.

Вічна їм пам'ять!

Василь Кондрат Тема: Голодомор-геноцид 1932-1933 років

10.11.2012

В Україні стартувала громадська акція зі вшанування пам’яті жертв Голодомору

Члени Громадського комітету зі вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років на засіданні в Києві ухвалили план заходів на 24 листопада – День пам’яті жертв Голодомору-геноциду.

Про це повідомили у прес-центрі Центру досліджень визвольного руху. Як зазначається в повідомленні, 24 листопада в Києві біля Національного меморіалу пам’яті жертв Голодоморів, в усіх обласних центрах України та 32 країнах світу пройдуть пам’ятні заходи до 79-х роковин Голодомору.
В рамках загальнонаціональної акції «Запали свічку пам’яті» мільйони українців запалять свічки у своїх вікнах.

«Цьогорічна громадська кампанія має на меті, насамперед, розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. Долі цих людей нагадують нам, що героїзм можливий завжди», ? підкреслив історик, член Громадського комітету Володимир В’ятрович.

Учасники Громадського комітету наголосили, що без знання таких праведних людей-доброчинців у часи Голодомору національна пам’ять про цей злочин проти українського народу буде неповною.

Як зазначається в повідомленні, цього року за сприяння Громадського комітету опубліковані два нові видання. Перший в Україні підручник з історії геноцидів ХХ століття доцента Львівського національного університету імені І. Франка Андрія Козицького вийшов у вересні. Найближчим часом побачать світ рукописи Дмитра Гойченка «Червоний апокаліпсис: розкуркулювання та голодомор».

Василь Кондрат Тема: Голодомор-геноцид 1932-1933 років

11.11.2012

Постгеноцидна Україна без гриму та прикрас

Ірина Магрицька

Українцям уже давно слід припинити сперечатися з нащадками кагебістів, штатних комсомольців та комуністів з приводу того, був Голодомор 1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо втратити нашу державність, нам треба боротися з наслідками цієї нашої національної трагедії, без подолання яких Україна і надалі буде залишатися за всіма соціально-економічними показниками серед країн Центральної Америки та екваторіальної Африки та посміховиськом для усієї Європи, включно навіть із євразійською Росією.

Дивує пасивність у цій царині представників української соціології та історіографії, які, схоже, взагалі, не розуміють, про що йдеться. Інакше як черговим проявом постгеноцидного синдрому це не пояснити. Тому не дивно, що за нас це робили і роблять іноземці: консул Італії в СРСР Серджіо Ґраденіґо, американський історик Джеймс Мейс і його всесвітньо відомий співвітчизник Френсіс Фукуяма. Але навіть порада останнього українській інтелектуальній еліті в його київській лекції 2006 року будувати громадянське суспільство в Україні через засвоєння її громадянами «спільного травматичного досвіду» (тобто належного ставлення до Голодомору – І.М.) не була тією елітою впритул почутою, і це також ніщо інше, як прояв того самого синдрому.

Мета кремлівських катів у 1933-му році була в цілому досягнута

Це сьогодні більшість українців має великі проблеми з європейською ментальністю та тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично нічим не відрізнялися від сучасних польських селян чи французьких фермерів. З такими рисами вони ніколи б не стали зразковими колгоспниками, без чого остаточна перемога соціалізму в СРСР була б неможливою. Для підтвердження цієї думки вимушена вже вкотре (!) навести цитату шістдесятника Василя Овсієнка: «Українці як етнос з їхньою глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму – і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для «нової історичної спільноти» – радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі».

Яскравим доказом здійснення цього злочину комуністів може бути те, що такі відомі в усьому світі російськомовні українці, як Віталій Кличко та Андрій Шевченко, вивчили в Україні свою рідну мову лише через неабияку політичну потребу в доволі таки зрілому віці лише після того, як оволоділи англійською, німецькою та італійською мовами!

Але, може, для когось із читачів Василь Овсієнко не є авторитетом, тоді, будь ласка, думка з цього приводу останнього Російського Інтелігента Андрія Сахарова: «Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем».

Тобто можна стверджувати, що Україна, яка була окупована більшовицькою Росією територіально та адміністративно, залишалася нескореною духовно та ментально.

Для Кремля це була проблема з розряду «бути чи не бути», і він пішов на небачений до того в історії людства злочин. Для тих, хто не згоден з цим, наведу вислів з приводу Голодомору світоча європейської історіографії Нормана Дейвіса, запідозрити якого в заангажованості не може жоден із поважних істориків: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».

Чому комуністичний режим обрав саме штучний голод – також, гадаю, зрозуміло. Бо ця злочинна екзекуція не тільки руйнувала особистість голодуючих, вона дозволяла змінити їхню ненависну більшовицькому Кремлю європейську ментальність на таку любу йому євразійсько-радянську.

Руйнація особистостей українських селян у 1933 році часто-густо доходила до канібалізму, який не залишає людині нічого людського взагалі, окрім тваринного інстинкту самозбереження. Про національну самосвідомість, любов до свого клаптика землі вже не йдеться, бо вони зникають в абсолютно голодної людини, за спогадами Григорія Бевза (який особисто пережив Голодомор), за кілька днів до того, коли та людина вперше подивиться на свою чи сусідську дитину поглядом хижого звіра.

А коли додати до цього те, що сталінський режим у червні 1933 року почав потроху підгодовувати українських селян хлібом із того самого збіжжя, що той режим забрав у них же до останньої зернини взимку 1932-1933 років, то стає зрозумілим, що комуністи штучним голодом хотіли не винищити українське село фізично, вони прагнули винищити його духовно та ментально.

З цього можна зробити висновок про те, що ті кілька мільйонів заморених голодом українців були для червоного Кремля лише дрізками, а вирубаним лісом для нього були ті з них, що пережили Голодомор і свідомість яких зазнала таких бажаних для їхніх катів трансформацій.

Отже, цей злочин комуністичного режиму був не тільки геноцидом, а ще й етноцидом, скерованим ідеологами Голодомору перш за все на руйнацію системних зв’язків усередині українського народу, підштовхуючи його таким чином до переходу в іншу етнічну якість.

Як зауважив професор Гарварду, українець Григорій Грабович, «головне завдання політики етноциду – знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам’яті) і, нарешті, самосвідомості». Якщо додати до цього, що ця політика комуністичного етноциду в 1933 році була застосована відносно всіх українських селян та козаків СРСР, то й наслідки для нашого народу були катастрофічними. Саме після комуністичного етноциду майже вся південно-східна Україна (де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був особливо жорстоким) стала російськомовною. І з історичною пам’яттю тут зовсім кепсько, бо поминальних свічок на День скорботи наприкінці листопада в Одесі, Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську, Миколаєві та Дніпропетровську годі побачити у вікнах.

Ще більш жахливі наслідки етноциду на Кубані, де українська мова була заборонена сталінським указом у грудні 1932 року. Якщо до Голодомору там було 75% українців, то за останнім російським переписом їх залишилось на Кубані лише 6% ( відносне зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони поділися, якщо комуністи вислали на Сибір лише дві кубанські станиці (Полтавську та Уманську), які піднялися проти насильницької русифікації? Усе дуже просто і водночас страшно – тамтешні українці записалися росіянами, переробивши при цьому свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські.

Нещодавно довелося поспілкуватися з одним таким перевертнем років 70-ти, з якого можна писати портрет січовика-запорожця. Так от той ще міцний, кремезний чолов’яга запевнив мене, що в їхній станиці Червоноартільській (колишній Київській) «хахлов сроду не было». Як бачимо, на Кубані присутні всі наслідки етноциду, за Грабовичем.

Тому можна тільки позаздрити проникливості італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо, який передбачив наслідки комуністичного етноциду ще в тому ж 1933 році: «Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною».

Не менше, якщо не більше, вражає і наш український фольклор, який свідчить про те, що Голодомор-етноцид переробив на рабів-совків усе ж таки не всіх до останнього селянина. Ось фрагмент вірша, записаного в Таращанському районі Київщини:

Сидить Сталін на престолі
Та на скрипку грає.
На Вкраїну хліборобну
Скоса поглядає.

Ой грав Сталін, ой грав Сталін –
Аж струни порвались.
На Вкраїні люди вмерли,
Деякі остались.

Не знаю, як для вас, шановний читачу, а для мене ось це «деякі» звучить у цьому контексті дещо зловісно.

Православна церква московського патріархату в Україні, як і належить департаменту міністерства закордонних справ Росії, залишається осторонь ушанування пам’яті жертв Голодомору. Священиків цієї церкви на роковинах цієї трагедії в Луганську я бачила тільки одного разу – у 2008 році. Але є і серед них порядні люди, для яких правда вища за вказівки з Москви. Ось що, наприклад, написав про етноцид українців протоієрей Микола Забуга: «Как ни горька правда, но нужно признать, что в период 1932-1933 годов была предпринята попытка уничтожения не просто отдельных непокорных, но попытка стереть с лица земли целую культуру, менталитет, особый образ жизни народа, который никак не соглашался расставаться со своими религиозными и частнособственническими «предрассудками».

Час, що минув з тих далеких часів нашої національної Голгофи, на превеликий жаль, не повернув українцям їхньої європейської ментальності. І це констатував усесвітньо відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс: «Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомлені істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні і що може трапитися завтра».

Так чесно про наслідки цього етноциду в Україні висловилося лише двоє вітчизняних інтелектуалів. Іван Дзюба зауважив, що після 1933 року історія України пішла вниз. А Вадим Скуратівський був іще більш щирим: «Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами Голодомор 1932-1933 років унеможлив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничками-українофобами підступна акція».

Тільки вже з цих висловів велетів інтелекту стає зрозумілим, чому наша держава на 22-му році своєї незалежності й досі залишається лише умовно незалежною.

Метастази Голодомору в нашому сьогоденні

Для того, щоб виявити їх, треба пильніше придивитися до тих ментальних зламів, що відбулися в результаті етноциду української нації в 1933 році. Так, руйнація системних зв’язків усередині українського етносу означає ніщо інше, як утрату нашим народом «чуття єдиної родини», без якого уявити собі здорову повноцінну європейську націю неможливо. Таким чином, українці внаслідок Голодомору втратили національну самосвідомість і самоідентифікацію. А без цього вже ніякі закордонні гранти не допоможуть нам розбудувати громадянське суспільство, скільки б їх і як довго Україні не виділяли приватні та державні структури країн Заходу.

Усім їм хотілося б нагадати мудрий вислів одного з батьків французького націоналізму Шарля Морраса: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його – і ви оголите індивіда. Він утратить усе – захист, підтримку, допомогу». Саме так, сам на сам зі своїми проблемами і животіє сьогодні абсолютна більшість українців у нашій країні, радіючи з приводу негараздів своїх сусідів та співробітників. Саме тому так легко і невимушено було розбудовано за лічені роки громадянські суспільства Польщі, Чехії та країн Балтії, що з титульними націями там було все гаразд.

Перетворившись унаслідок етноциду з вільних хазяїв на колгоспних рабів, українці набули всіх огидних ментальних рис останніх, які, як відомо, наближають людину до тварини. Раб, як і пес, тим більше слухається свого хазяїна, чим жорсткіше той хазяїн ставиться до нього. Саме тому в постгеноцидній Україні так швидко здувся політичний рейтинг Ющенка та «Нашої України» і так поволі опускається він в Януковича та Партії регіонів. Особливо в тих регіонах, де останні мають свою представницьку владу, яка дозволяє їм застосовувати на кожних виборах адмінресурс у необмежених масштабах, що викликає в ментальних рабів не спротив, а лише послух та повагу до тих господарів життя.

Тут саме час згадати вислів з цього приводу класика світової політології Макіавеллі: «Людина, яка мріє лише про шматок хліба (у прямому розумінні цього слова), не може бути повноцінним громадянином і адекватно реагувати на те, що відбувається в державі».

Як тут не згадати, як наше суспільство відреагувало на ув’язнення Юлії Тимошенко, підписання харківських угод та закон про мови Ківалова-Колесніченка. Хіба можлива була б така реакція на щось подібне в Польщі чи Литві, з якими ми кілька сторіч знаходились в одній державі й ментальністю від литовців та поляків нічим не відрізнялись? Нас із ними розвів по різні боки духовного кордону між Європою та Євразією саме Голодомор.

Невипадково ніхто і ніщо не може подолати й тотальну корупцію в Україні. І марні тут сподівання на те, що, як тільки з’явиться в нас свій Саакашвілі, то корупцію буде подолано. Не буде, бо корупція в Грузії та Україні має різну природу. Якщо колишня курортно-мандаринова республіка була просто трохи розбещена радянською владою починаючи зі сталінських часів, то з Україною все набагато складніше.

Голодомор-етноцид розтрощив ментально українську націю на окремі сім’ї. Внаслідок цього в нас відсутнє почуття національної солідарності. Саме тому українці з легкістю давали, дають і даватимуть хабарі за свої незаконні пільги, посади, місця та привілеї, зовсім не замислюючись над тим, скільки їхніх співгромадян унаслідок цього не отримають їх законно. Тому, коли державні вповноважені будуть їм про все це розповідати, ефект у порівнянні з грузинським виявиться нульовим. Бо грузини, на відміну від нас, є здоровою, солідарною нацією.

Саме внаслідок етноциду української нації вона стала частково російськомовною, що, за класиком філософії ХІХ сторіччя Джоном Стюартом Мілем, і стало причиною її суспільно-політичного розколу: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень, будуть різними в різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій». Уже тільки ця цитата знаного англійця свідчить про те, що той був дещо мудріший та розумніший за наших ківалових-колесніченків, які волають про те, що двомовність є великим благом для України.

Зовсім невипадковим є й непереборний потяг українців до будь-яких владних посад. Він викликаний нічим іншим, як інтуїтивною постгеноцидною потребою гарантувати свою присутність під час наступної державної екзекуції на боці її виконавців, а не жертв, як у 1933-му році. Так, становлячи лише 20% населення колишнього СРСР, українці на час його розпаду складали 66% прапорщиків, старшинського та сержантського складу Радянської Армії і 31% союзної міліції.

Та ж таки земельна реформа зайшла в Україні в глухий кут не лише внаслідок недолугого законодавства та владних інтриг. Сьогодні наші селяни мають можливість працювати на своїх земельних паях та жити з цього. Цього не відбувається зовсім не тому, що на українському селі переважають літні люди, хоча б тому, що майже в усіх них є працездатні діти в наших містах.

Куди більш вірогідною тут виглядає версія дослідниці Голодомору Ганни Горинь: «Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціативних, бездумних, яких задовольняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря». Ось чим постгеноцидний український селянин докорінно відрізняється не тільки від селянина польського, але й від традиційно українського.

Отож, з постгеноцидного багна Україну навряд чи зможуть витягнути рецепти польських реформ чи традиційні закордонні гранти. Дуже вже в нас ексклюзивна історія, на відміну від країн Центральної Європи чи Балтії. Тому і наш шлях у правове демократичне майбутнє має бути дещо іншим. Але це вже тема окремої розмови.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

bigmir)net хиты 736 хосты 402

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24767366.html

Закрити